Публікації студентів - журналістів

Заслужена артистка України Ірина Зінковська:
- Музика – це мої ліки

Пам’ятаю, як ми з друзями в 11 класі стоїмо на лінійці і посміхаємось, тримаючись за руки. Розуміємо, що скоро розбіжимося хто куди, але зараз щасливі від того, що об’єднані. Місцем, людьми, спогадами, словами, поглядами та піснею «Українці» ІРИНИ ЗІНКОВСЬКОЇ. (Доречі, ми самі обрали її для виступу на останньому дзвонику).
І ось нещодавно мені випала можливість поспілкуватися з Іриною Зінковською – і я відразу згадала цей момент. Саме ця пісня провела мене у доросле життя, тому для мене це інтерв‘ю було надзвичайно важливим.

– Ірино, Ви маєте велику професійну біографію: Заслужена артистка України, лауреат Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів естрадної пісні, лауреат літературно-мистецької премії ім. Марка Черемшини, автор, поетеса, керівник Зразкового вокально-естрадного колективу «Олімпія» і Продюсерського центру «Хітова хвиля». Але я знаю, що освіту Ви здобували в медичному університеті. Чому між музикою та лікарською справою Ви обрали друге? Що підштовхнуло до того, щоб визначитися із справою майбутнього?

– Музика та медицина тісно перепліталися впродовж мого життя. Я народилася в родині лікарів, із самого дитинства росла в медичній атмосфері. Також всі члени сім’ї мають чудовий слух і голос, отримали принаймні початкову музичну освіту, але професією обирали медицину, тому із впевненістю називаю родину музично-медичною. Я, в свою чергу, хотіла отримати обидві професії – думала про те, щоб поєднувати. У певний час хотіла займатися музикотерапією.

В медичному університеті вчилася на відмінно і любила цю справу. Але музика… Музика – це кохання.
Під час навчання їздила на гастролі, ми з братами Яремчуками мали дуже щільний графік. Керівництво університету входило в моє положення, викладачі дозволяли індивідуальні графіки. Я розвивалася у двох сферах, але з часом музика почала поглинати мене все сильніше. Так і обрала свій шлях – дорогою життя.
І музика, і медицина для мене – мистецтво, це про одне. Те і інше вимагає тебе повністю, тому потрібно було обрати щось одне та йти вперед.
Зараз я повністю в музиці. Разом із чоловіком маю студію звукозапису, займаюся допомогою підростаючому поколінню, маю щільний графік, і можу сказати точно, що моя медицина – на сцені. Музика – це мої ліки та спосіб допомоги людям.

– Для того, щоб отримати все, що зараз маєте, Вам довелося багато працювати і самовдосконалюватися. Чи важким був шлях, який довелося пройти, щоб опинитися тут, де Ви є зараз? Чи процес настільки подобався Вам, що важким не здавався?

– Я ніколи не була везунчиком – навіть в лотереї не вигравала більше 25 гривень – тому все, що маю, мені довелося здобувати своєю працею. Але Ви дуже чітко зауважили – коли ти любиш свою справу, дорога не здається тобі важкою – тобі подобається все, що відбувається. Будь-які труднощі стають легшими, коли ти по-справжньому любиш те, що робиш.

– А труднощів багато?

– Так, їх насправді багато. Шоу-бізнес – це публічність. Інколи треба проявити силу характеру, мудрість у процесі спілкування з людьми. Шкода, що не всі вміють показати шляхетність. Якщо ти вихований і принциповий, часто доводиться десь змовчати, щось стерпіти. Але одне я знаю точно – я ніколи не йшла на компроміс із своєю совістю. І ніколи не піду.
Для того, щоб стати відомим в шоу-бізнесі, треба багато коштів – це дуже непросто. Але велика популярність багато чого вимагає взамін. Для мене краще менше, але з чистою совістю. Один із моїх принципів – де б ти не був, потрібно старанно робити свою справу і робити її для людей. Якщо ти співаєш для людей, то завжди знайдеш відгук у їх серцях.

– Ваші пісні дійсно несуть тільки хороше. Вони теплі і чисті, в багатьох просліджується любов до України. Саме тому назріває питання – чи маєте Ви свою місію у творчості?

– Однозначно. Я вважаю, що людина, яка виходить на сцену, має нести лиш світло. Не назву це місією, але знаю, що повинна дарувати публіці любов та тепло. Виходячи з концерту, люди повинні відчути, що звільнилися від турбот, їм стало легше та краще. Мені дуже хочеться своєю творчістю схилити людей до добра, зробити світ ліпшим.
Артистові треба нести таку ціль, до якої хочеться тягнутися. В кожнім має бути наставник, який надихає та вчить кращому, а не схиляє до неправильних думок.

– А чи маєте Ви улюблену пісню з власного репертуару?

– Мабуть, я можу так сказати про кожну нову пісню, тому в результаті виходить так, що всі вони улюблені. Зараз дуже люблю пісню «Дякую», яка нещодавно побачила світ.

– Чи можете розповісти про неї трохи більше?

– Я присвятила її своєму чоловікові – Володимиру Будейчуку. Саме він написав музику та аранжування, а слова Віталій Іваницький зі мною у співавторстві.
Я вважаю, що потрібно частіше казати один одному слова подяки – особливо рідним людям. Чоловіки, мабуть, найбільше потребують цього слова. Сподіваюся, що ця пісня допоможе багатьом жінкам висловити вдячність своїм другим половинкам та подарувати любов.

– Ірино, Ви маєте дуже музичну родину. Навіть Ваша маленька донечка вже робить свої перші кроки у цьому напрямі. Я була дуже приємно вражена, коли послухала пісню «Мама і донечка», яку ви співаєте разом. Як у Вас з’явилася ідея створити дует? Елеонора також мріє стати співачкою?

– Моя донечка дуже музична. Зараз її мрія – бути піаністкою. Перше, що вона робить, коли прокидається – біжить грати. Їй настільки це подобається, що іноді заходить до тата в студію та просить грати на його клавішах. Співає Елеонора теж дуже гарно. У неї чудовий слух – ми з чоловіком так щасливі від цього.
Якось почувши, як вона переспівує мої пісні та пісні моїх вихованців – із захопленням і так класно – я зрозуміла, що ми маємо заспівати в дуеті. Я хотіла співати саме про маму і донечку, тому що моя дитина для мене – це цілий світ. Я люблю цю пісню, вона дуже зворушлива і також моя улюблена. Коли передивляюся кліп, стає тепло на душі.

– А як Елеонорі буде класно побачити кліп через багато років!
– Так, для неї це чудова згадка. На відео донечці всього чотири, випустили ми його на її п’ятий День Народження. Зробили такий милий подарунок.
– Після перегляду кліпу в мене з’явилося бажання піти до своєї мами, обійняти її та сказати, як сильно люблю. Ірино, я Вам дякую за відповіді. Хотіла би поговорити не лише про творчість, а саме про Вас: що любите, чим захоплюєтеся.
– З радістю відповім.

– Чим любите займатися у вільний час? Чи є якесь хобі?

– Раніше любила вишивання, а зараз моє хобі – це вивчення англійської мови.

– А чи пам’ятеєте свою дитячу мрію?

– Я завжди дуже хотіла співати. У 7 класі захотіла співати в гурті, і потім потрошку почала здійснювати свою мрію.

– Чи є у Вас улюблений фільм або книга?

– Перший фільм, який спав на думку – це «Перл-Харбор», нещодавно переглядала. Він справив на мене велике враження.
Книжок я перечитала дуже багато, виділити одну важко. Книга номер один для мене, напевно, як і для багатьох – це Біблія. Також люблю художню літературу – раніше захоплювалась романами Дюма.

– І наостанок, а чи є у Вас улюблена страва, яку любите готувати чи їсти?

– Вся італійська кухня – це моя суцільно улюблена страва. Вона заполонила весь світ. Взимку найбільше люблю лазанью. Лазанью, яку готую я, ми з родиною любимо більше за ресторанну.

– Протягом багатьох років Ірина Зінковська підкорює публіку чудовими піснями. В коментарях під кліпами на платформі Youtube шанувальники з гордістю називають Вас донькою України та дякують за неперевершені роботи. Бажаємо нових творчих вершин!

Інтерв’ю взяла Аріна Щедринська

КОЖЕН САМ СВОЇ НАТИРАЄ МОЗОЛІ…

       Моє знайомство з професіоналом у білому халаті відбулося у дитинстві. Через постійне запалення мигдален – лікарня стала другою домівкою. Багато фахівців відмовлялися лікувати та допомагати у вирішенні проблеми. Постійними аргументами були слова: “переросте”, “занадто пізно звернулися”, “це вже неоперабельно”.. та все ж знайшлася людина, яка погодилася взяти на себе відповідальність.. лікар-отоларинголог ЛАРИСА АНДРІЇВНА КУДЬ. Вона не лише успішно зробила операцію, але й повністю вилікувала недуг. Кожного дня її професійні навички та висока обізнаність допомагає у лікуванні дітей та дорослих в ДУ “Інституті отоларингології імені професора О. С. Коломійченка НАМН України”.

       Лариса Андріївна є неймовірно цікавою, з добрим серцем особистістю, яка подолала чималий шлях до того, кого ми називаємо справжнім професіоналом своєї справи. Вона народилася в сім’ї лікарів. Професія мами завжди викликала гордість і бажання в майбутньому теж одягнути білий халат. Особливо яскраво це показав один випадок:

      - Коли мені було чотири з половиною роки, – згадує Лариса Андріївна, - в один з моїх візитів до мами на чергування, надійшов пацієнт з травмою голови. Я скрізь слідувала за ним, намагалася допомогти. Навіть ледь не потрапила до нього в операційну. Всі подумали, що я донька цього чоловіка, а насправді була дочкою саме чергового лікаря. Тому, я вважаю, інтерес до медицини у мене проявлявся ще в ранньому віці. Звичайно, як і всім дівчаткам, в дитинстві мені кортіло бути артисткою, вчителькою, був такий період, коли цікавилася космосом. Та вже ближче до класу 9-10, я чітко усвідомила ціль - вступити до медичного університету. Тому це був усвідомлений вибір – стати лікарем.

        - Очевидно, що стати хорошим лікарем непросто. Отже, як справитися з перепонами на шляху до мети?
     - Звичайно було не просто, - розповідає Лариса Андріївна, - весь свій час я приділяла навчанню. Коли інші могли собі дозволити піти на дискотеку, я наполегливо вчилась. Труднощі долала силою волі, організованістю, дисципліною. Адже ніколи не варто здаватися – це мій девіз по життю. Кожен проходить свій особистий етап і натирає свої мозолі, важливо лише не зупинитися та дійти до кінця!

        - Бути лікарем це справді важка ноша, розкажіть, як проходять Ваші робочі дні?
       - Дійсно, робочі будні видаються насиченими. Тим паче, якщо ти з душею віддаєшься своїй справі. Тому для того, щоб не піддаватися суму та втомі, стараюся знаходити приємні моменти в дрібницях. Мої близькі знайомі знають, що я позитивна людина.. думаю лише про хороші речі, негатив не сприймаю зовсім. До того ж щира любов до справи, якою займаюсь, заряджає та не дає опустити руки. Кожна людина, яка видужала – для мене перемога. Тому за весь час діяльності не відчувала зневіри. Я працюю і з дітьми, і з дорослими. Проводжу консультації та оперативні втручання. Працюю достатньо багато, проте це приносить мені колосальне моральне задоволення. Тож про розчарування і мова йти не може. Хіба що, як в тому відомому кінофільмі –“за державу обидно!”.. працівники медичної сфери не отримують гідні виплати за свою працю.
     

        - Можливо, це не єдина проблема?
      - Так, змушені понаднормово працювати і навіть не в одному медичному закладі. Також один з неприємних моментів – не має можливості підвищувати кваліфікацію. Зараз рівень медицини стрімко розвивається, хочеться дізнатися щось нове та корисне для своєї діяльності. Але є бажання, та не завжди є шлях його здійснення. Всі хороші курси надзвичайно дорогі, безкоштовних просто не існує. Доводиться заощаджувати задля знань, та з нашими зарплатами швидко це не зробити.
     

      - Найбільше щастя в житті кожного з нас – знайти своє призначення. Це і сталося у Вашій історії?
     - Однозначно, бо кожен крок в моїй професійній діяльності, має особливе значення. Вступ до медичного університету, який закінчила на відмінно, потім клінічна ординатура, яка повністю змінила хід мого життя, захист кандидатської дисертації – це те, чим я справді пишаюсь. Є пацієнти, яких пам’ятаю до цих пір, деякі стали моїми знайомими та близькими друзями. Тож максимально насолоджуюсь своєю роботою та і життям в цілому. Обожнюю читати книги, особливо на історичну тематику. Інколи і сама пишу поезію. Класична музика та подорожі наповнюють енергією на нові звершення. Коли відчуваю, що рутина втомила, стараюсь наповнити своє дозвілля такими приємними речами. Звичайно не завжди є можливість та час для подорожей, але похід в театр – це чудова альтернатива, яка мені подобається.

      - Може наступити момент, коли зникне бажання та усвідомлення необхідності щось робити. Просто дехто знаходить сили продовжувати, шукає інші джерела мотивації та намагається розібратися в проблемах. Саме таких людей і називають професіоналами. Ними не народжуються, бо себе неможливо знайти – можна лише створити. Суть полягає не лише у хорошому виконанні своїх обов’язків, а у способі, стилі життя. Важлива позиція, якої дотримується та кредо, за яким слідує людина.
     - Є багато гарних цитат та висловів,- продовжує Лариса Андріївна,- але особисто мені близькі такі слова як: “ти така, яка ти є, саме в цьому унікальність”. Також важливо пам’ятати своє коріння, історію та шанувати її. Цей афоризм підкреслений у моєму житті червоною лінією. Щодо причини, з якої продовжую працю – щире захоплення та любов до неї. Адже чим більше віддаю своїй справі, тим більше цікавого та корисного вона принесе для мене. Це як закон бумерангу: що кинеш, те й прилетить.

Інтервью взяла Анна Лапига

 НІ ВОГНЮ, НІ ДИМУ…

Надягнути на себе захисний костюм, добряче затягнути пасок, на голову – підшоломник та каска, на руки – рукавиці, а ще закріпити мотузку та карабін, і, на все про все – одна хвилина. Ні, це не конкурс, на кшталт, «хто швидше» – це звичайні будні пожежних. У такі хвилини все стає догори дриґом, а тому, інколи забуваєш, що за уніформою – звичайна людина. Хто ж він, той, який готовий ризикувати собою, заради порятунку інших?
Мені вдалося поспілкуватися і поставити кілька запитань СЕРГІЮ НАТАРОВУ – командиру відділення 37-ої Державної пожежно-рятувальної частини Дніпропетровської області. Він знає ціну кожній хвилині, від плину якої залежить чиєсь життя.

- Сергію Володимировичу, чому Ви обрали професію пожежного?

- Можливо, випадковість, а, можливо, й доля. У далекому минулому, ходив на спортивні тренування, там познайомився з хлопцем, який працював у пожежній охороні. Часто розповідав про роботу, допомогу людям, а одного разу навіть запросив мене в гості до частини. Коли побачив пожежні автомобілі, пройнявся атмосферою, що панувала навколо, зрозумів – хочу бути частиною цього героїчного осередку. З тих пір, працюю пожежним вже двадцять два роки.

- Згадаєте свій перший виїзд на пожежу?

- Так. У той день горіла квартира. Коли приїхали на об’єкт, вже скрізь був дим. Командир віддав наказ вдягнути апарати – це такі балони зі стислим повітрям, надягаються разом з маскою, що захищає зір та органи дихання. Зайшов у приміщення, спекотно, майже нічого не видно і не чути. У той момент довелося згадувати все, чого навчали. Працював у парі з командиром: він тушив, а я на допоміжних роботах. Згодом, коли дим трохи розвіявся, зміг особисто працювати із рукавом. Причиною пожежі стало коротке замикання, на щастя, в квартирі нікого не було. Якщо хтось каже, що побувати на першій пожежі – не страшно, не вірю, бо на власній шкурі перевірив. Розгубився, промайнула думка: як допомогти комусь, якщо собі не можу дати ради. Але то буває, бо вперше.

- Чи є у вогнеборців особливі забобони, можливо, вірите у прикмети?

- Дійсно, у пожежних дуже багато забобонів. Можливо, воно б так і не було, та, інколи, трапляється закономірність: одна зміна може виїжджати кожне своє чергування двічі, чи навіть тричі, а інша – місяцями залишатися без «пригод». Тоді, почали звертати увагу на дрібниці, з метою дізнатися, чому так трапляється. До прикладу, коли заступаєш на зміну, чоботи повинні бути накремовані, от і помітили, накремуєш – буде робота. Не рекомендується шити, прати теж не варто. Колись, взявся прати бойову одежу після пожежі – тієї зміни виїжджали тричі. Вже хлопці до мене говорили: «відклади, після чергування зробиш». Є ще одна особливість, коли збираємося йти до дому, ніколи не кажемо «бувай» або «до побачення», говоримо – «сухих рукавів». Рукава – професійна назва, всім знайомого шлангу. Віримо, що побажавши на прощання «сухих рукавів», зміна пройде більш-менш спокійно.

- Як зазвичай проводите вільний від роботи час?

- Люблю фотографувати. Маю дзеркальну камеру, за допомогою якої знімаю людей, пейзажі, тварин, також макросвіт: різноманітних комах, рослини, зимові візерунки на вікнах. Люблю мандрувати світом, а особливо своєю країною. Обожнюю Карпати, можливість їздити на лижах з друзями. Люблю займатися власним автомобілем, а також робити щось власноруч, до слова, нещодавно, завершив вдома ремонт.

- Ваш найскладніший виїзд. Яким він був?

- Виїздів було дуже багато, з них немало складних. Розкажу про один такий випадок, стався в серпні 2017-го року. Надійшов виклик, горів ліс на Дніпропетровщині, в Павлограді. Прибули на місце, вогонь поширювався зі швидкістю сорок кілометрів на годину. Всі, хто був у частині, навіть дівчата, взялися до роботи, та полум’я почало підніматися по деревах в гору. Командир віддав наказ відступити, ледве вирвалися із рук стихії, яка поглинала все на своєму шляху, змогли врятувати пожежні машини. Вітер був настільки сильним, що перекинув вогонь на інший берег річки, почали горіти дачі та домівки людей. На допомогу визвали пожежних з інших частин, сусіднього регіону, навіть з міста Дніпро. Майно людей зберегли, а ліс все ще палахкотів. Іншого дня залучили авіацію, з її допомогою, пожежу вдалося ліквідувати. Тоді згоріло сто чи двісті гектарів лісу, точно вже не пам’ятаю. Як на мене, це був найскладніший виїзд.

- А вам доводилось ризикувати задля порятунку тварин?

- Інколи пожежі дійсно завершуються втратами, особливо в дикій природі. Часто гинуть їжачки, бо не встигають втекти, пташки, адже вогонь руйнує гнізда, страждають і тваринки, які живуть в траві або очереті. Одного разу пощастило врятувати зайця, навіть фото з сірим маємо. Останнім часом трапляється багато випадків, коли коти піднімаються високо на дерева, а злізти не можуть. Надходить виклик від небайдужих, приїжджаємо, вилазимо по драбині, буває, її не вистачає, доводиться лізти по дереву самостійно, як подивишся вниз – п’ять поверхів позаду. Врешті рятуємо постраждалого. Прикро, коли, спустивши кота на землю, він від переляку знову залазить на дерево, бодай ще вище.
Хочу зауважити, що нерідко, саме тварини рятують людей від пожежі. Був випадок, коли пізно ввечері зайнялася квартира, мешканці ще не здогадувались про це. Сусідський собака почав голосно лаяти на стелю. Не зрозумівши, що коїться, господар чотирилапого вивів улюбленця на прогулянку, тоді і помітив пожежу. Почав кликати на допомогу, підняв тривогу та подзвонив на «101». Ось так, звичайний собака став героєм для цілого дому людей. Пам’ятаю, як жителі дякували своєму рятівникові, пригощали ласощами та фотографувались.


- Сергію Володимировичу, цікаво було б дізнатися про ваш внутрішній стан в момент, коли їдете на виклик.

- Коли отримуємо тривожний виклик, відбувається викид адреналіну, пришвидшується серцебиття, адже доводиться швидко трансформуватися зі спокійного стану в режим бойової готовності. Активується фізична та мозкова діяльність.

- Що найважче у роботі пожежного?

- Не знаю, як для кого, а для мене навчання (сміється). Зараз, саме проходжу тримісячні курси для підвищення кваліфікації. Потреба виникла, через появу нового обладнання в частині. До прикладу, прибув пожежно-рятувальний автомобіль середнього класу, оснащений розжимами, фіксаторами, гідравлічними ножицями, пилками, подушками, підйомниками, необхідно розуміти, як правильно користуватися цими девайсами, щоб надавати професійну допомогу потребуючим. Медичну допомогу також вивчаємо, на вищому рівні. Вчимося користуватися шинами, кровоспинними пов’язками, турнікетами, дефібриляторами та іншими медичними засобами. І взагалі, кожного чергування, проводимо теоретичні та практичні заняття, вдосконалюємо свої вміння, адже ніколи не знаєш, що на тебе чекає на зміні, які навички знадобляться сьогодні.

- Зважаючи на Ваш досвід, хочу запитати, через що найчастіше відбуваються загоряння?

- Найчастіше – через халатність. Люди, які надмірно вживають алкоголь та палять, часто нехтують правилами безпеки. Паління в ліжку, або приготування їжі в нетверезому стані, може призвести до виникнення пожежі, і, на жаль, невтішних наслідків. Часто, спалюючи звичайний бур’ян на подвір’ї, люди не здогадуються, що може статися лихо великого масштабу. Як зараз, пам’ятаю випадок: жінка вирішила позбавитись від непотрібної сухої трави за допомогою вогню. Через сильний вітер, полум’я поширилось, перекинулось через річку, довелось евакуювати дитячий садок. Пожежу тушили три доби, збитки були величезними. Ще одна категорія людей – любителі посмажити шашлик у лісі. Нерідко, через байдужість та елементарну необережність відпочиваючих, зелений горить.

- І на останок, поділяться, як правильно діяти при пожежі, щоб врятувати своє життя?

- Діяти потрібно по-різному, все залежить від місця вашого перебування: вдома чи у масовому скупчені людей. При чому, найскладніше – вибратися із останнього, адже натовп охоплює паніка, усі починають бігти і травмувати одне одного. Колись виїжджали на пожежу до одного з супермаркетів міста, причина загоряння – коротке замикання. Побачили таку картину: люди із корзинами їжі, за яку ще не встигли розрахуватися, хотіли вийти, але охорона перешкоджала вихід покупцям. Як результат – почалась толока, вже не могли вийти ні ті, хто з корзинами, ні ті, хто без них. На щастя, пожежу швидко ліквідували, ніхто не постраждав. У такі моменти розумієш – людський фактор грає дуже важливу роль.
Тож, якщо ви під час пожежі опинилися у місці масового скупчення людей, необхідно спробувати дістатися несучої стіни, і далі прямувати вздовж неї. Коли знаходитесь поруч із сім’єю, тримайтеся разом, бо чим більше людей вкупі, тим важче збити з ніг. Якщо все ж таки впали, необхідно згрупуватися: піджати руки і ноги, повзти до стіни. Паніка – найстрашніше, що може трапитись із людиною. До прикладу, коли інцидент трапляється у школі чи садочку, під’їжджаючи, вимикаємо сирену, аби малеча не злякалася і в паніці не почала бігти. Саме тому, важливо проводити систематичні учбові тривоги у навчальних закладах.
Як діяти, коли пожежа застала вдома. Розкажу на своєму прикладі. Поверхом нижче від моєї квартири, сталося займання, почув запах диму. Швидко вдягнувся, зателефонував до пожежної частини, передав координати. Разом з родиною та документами вийшли на балкон, до цього, зачинили усі міжкімнатні двері в квартирі. Саме вони можуть стати гарною перешкодою для вогню. Запам’ятайте, балкон – найнадійніше місце в квартирі, в разі чого, вас з нього евакуюють. Ні в якому разі не виходьте з помешкання, адже достатньо буде зробити три вдихи в задимленому під’їзді, щоб втратити свідомість. Краще перечекайте, пожежні приїдуть і вас врятують. Ось такий мінімальний алгоритм дій.

- Що би ви побажали читачам журналу «Комітет»?

- Коли з чергування збираюся йти додому, зазвичай бажаю товаришам «ні вогню, ні диму», теж саме – вашим читачам. Будьте здорові!

Інтерв’ю взяла Катерина Чала